ВО "Свобода"

ENG

28 квітня 2016
Маркіян Лопчак: Спершу від нас просто сахалися…
Маркіян Лопчак: Спершу від нас просто сахалися…

Командири відмовлялися брати їх у свої частини - бо ж народні депутати, та ще й зі "Свободи"…

Торік у лютому народні депутати-свободівці VII скликання Маркіян Лопачак, Руслан Кошулинський та Олексій Кайда отримали повістки й пішли служити до Збройних сил України. Лиш нещодавно були демобілізовані. Своїми міркуваннями та враженнями за 14 місяців служби у війську ділиться Маркіян Лопачак, який сьогодні ще й голова фракції "Свободи" у Львівській міській раді.

СЛУЖИВ МАРКІЯН ЛОПАЧАК зі званням старшого сержанта - саме з таким закінчив строкову службу 2001 року. Розповідає, що до артилерії потрапив разом з Русланом Кошулинським.

- Перед розподілом, - каже Маркіян, - до керівництва у нас було одне-єдине прохання: аби скерували в один підрозділ. Відповідні вакансії виявилися тільки в артилерії… Перші два місяці я та Олексій Кайда фактично з нуля вчилися (на командирів гармат, навідників - ред.), а Руслан, який раніше служив в артилерії - просто поновлював знання. Після навчання поїхали в перше відрядження в зону АТО. Повернувшись у військову частину, передавали набутий досвід: нас залучали як інструкторів під час наступних хвиль мобілізації. У такому режимі: то відрядження, то навчання - й протривали всі ті 14 місяців.

…Я потрапив на схід, коли це вже була радше дистанційна війна: противник веде обстріли з далеких відстаней - від трьох до декількох десятків кілометрів - великокаліберною зброєю. Там нема такого, як ото в кіно, коли всі взяли автомати і кудись побігли. Щоправда, допоки не було Мінських угод, то наші хоч могли відстрілюватися. Та вже понад рік противник весь час порушує це паперове перемир'я, а ми не завжди маємо дозвіл дати адекватну відповідь. Тож і більшість поранень, як правило осколкові, - з нашої сторони.

Іще у статусі народного депутата я разів п'ять бував у зоні АТО. Але тоді був наче турист, нічим не скований: просто приїхав, поміг чим міг, розвернувся й поїхав. А коли ти військовослужбовець Збройних сил, то зобов'язаний чітко дотримуватися статуту і виконувати накази. Лиш тоді починаєш розуміти, що таке війна насправді.

…Я вперше попав під обстріл, коли ми саме приїхали з завданням на один ВОП (взводний опорний пункт - ред.) на передньому краї фронту. Нам показали розташування, отут, мовляв, можете ходити, тут спокійна зона. Та як тільки ми скинули бронежилети - зразу за кілька секунд почули свист. В ту ж мить пролунала команда "Нора!", і хто в чому був позалітали в найближчі бліндажі. Обстріл зі 152-міліметрової самохідної артилерії тривав понад три години. Спочатку все, як у мультику, навіть коли бачиш, що за 50 метрів вибухають снаряди. Ти просто робиш те саме, що й інші. Переусвідомлюєш усе згодом. Але й швидко звикаєш. Як і до всього іншого, зокрема й до того, що спершу здається нестерпним. От, пригадую, коли ми тільки прибули в навчальний центр, то був серед нас один хлопчина. Він з досить заможної київської родини, все життя провів у самому центрі столиці. Але прийшла повістка, і він сумлінно вирушив виконувати свій обов'язок. Його спершу вражала і їжа в їдальні, і побутові умови. Але вже через тиждень-два він адаптувався і зі сміхом те згадував.

Проблеми з побутом мають два боки. З одного - дійсно не раз ідеться про безвідповідальність або зловживання окремих командирів. Але з другого боку самим бійцям ніхто й ніщо не заважає взяти і своїми руками покращити ці умови, а не чекати на чийсь рятунок. Якщо, наприклад, є болото, то завжди можна нарізати дощок чи наносити каміння…

- А як з технічного боку забезпечена армія?

- Якийсь час я працював у групі супроводу, яка об'їжджала окремі взводні опорні пункти АТО: частково з перевіркою, частково з допомогою. Ми побували в різних бригадах з різних батальйонів, і всюди все по-різному. Часто й тут ідеться про людський фактор. Скажімо, були підрозділи, у яких зброя стояла акуратно, все було доглянуте, змащене, законсервоване, а були такі, в яких зброя навіть іржею взялася. Що стосується техніки, то теж не все однаково. Новосформованим бригадам техніка з баз зберігання надійшла недавно, її тільки тепер розконсервували, тож вона в кращому стані. А бригади, сформовані на початку війни, вже другий рік використовують ту саму техніку, яка вже добряче понищилася… Всюди відчутний брак новітньої техніки, а також швидких допомог, простих легковиків. От було таке, що хлопці за 35 кілометрів по хліб мусили на танку їхати, бо банально не мали іншого транспорту. Можна порахувати, скільки пального "з'їв" той танк, поки туди й назад проїхався.

…Я був залучений до навчання шостої хвилі мобілізації. Найбільше вразило те, що дуже мало є представників міського населення. Щоправда, ті хлопці, що виросли в селі, більш адаптовані до військового, складнішого способу життя. Познайомився я там і з різними цікавими людьми. Наприклад, був серед нас старший позитивний чоловік, власник ІТ-компанії в Києві. Він сумлінно прийшов у військо й ті знання, які мав у цивільному житті, почав впроваджувати в одній з частин - налагодив ефективну систему спостереження й фіксації. Якийсь час ми навіть разом працювали - помагали йому все це монтувати.

- Ви мали нагоду поспілкуватися з багатьма солдатами - які Ваші загальні враження?

- Коли людина розуміє, куди вона прийшла, то й відповідно поводиться, на щастя, таких більшість. А коли кого привезли насильно, то той створює проблеми всім довкола. Я б також застеріг тих, хто думає, нібито як тільки кого призвали в армію, то зразу дали автомат і, нічого не навчивши, запхали в окоп. Насправді у Збройних силах, в підрозділах забезпечення дуже багато іншої, дуже необхідної, дуже важливої роботи. Скажімо, катастрофічно не вистачає зварювальників, техніків, інженерів. Тож дуже важливо, аби ті, хто отримує повістки, і це добре розуміли, і могли застосувати свої вміння в армії.

Я також чув багато нарікань на солдатів, зокрема від мешканців тих населених пунктів, що розташовані неподалік від частин ЗСУ. Тут треба розуміти, що Збройні сили є віддзеркаленням нашого суспільства: яке суспільство, такі й солдати. Зокрема це стосується наболілого питання про зловживання алкоголем. В мене тут зустрічне запитання: а де ті військовослужбовці беруть алкоголь? Та в тому ж таки сусідньому селі вони його й купили. Суспільство повинне не просто помагати армії, а й усвідомлювати свою відповідальність за бійців.

- Що скажете про ідеологічний вишкіл у ЗСУ?

- Про загальне ідеологічне становище ЗСУ свідчить такий факт: коли ми демобілізовувалися, то нас попросили дати номери наших банківських карток. Виявляється, окрім демобілізаційних доплат, нам мають нарахувати ще й премію… до 9 травня! І це тоді, коли вже є державне свято 14 жовтня, є День Збройних сил, День Незалежності… Світоглядні засади лишилися ще радянські, їх треба міняти з самої верхівки.

Треба поміняти й усю систему, структуру, яка має проводити ідеологічний вишкіл. Спілкувався з багатьма офіцерами-виховниками. Серед них є чимало російськомовних. Один, наприклад, розповідав, що він іще за Союзу закінчив військове училище, що половина його однокурсників - служать в Росії, і тому він не міг повірити в те, що на сході дійсно російські війська, аж поки сам не попав в АТО. Чи ж знала така людина, яку ідею прищеплювати українському воїнові? Для багатьох там досі червоно-чорний прапор стає приводом для бурхливої дискусії. Ми у війську фактично лекції проводили, пояснювали прості історичні факти. Бо щодо Бандери, Шухевича, Петлюри, УПА, ОУН вони мають навіть не стереотипне бачення, це все для них шаблонно-невідоме.

З другого боку, є дуже багато мобілізованих офіцерів запасу, які мали військову кафедру і свого часу брали участь у націоналістичних рухах. Такі люди зразу починають прищеплювати український світогляд, втілювати національну ідеологію.

Але важливо, щоб виховання таке відбувалося не тільки коли хлопця призвали в армію. Про патріотичний вишкіл має дбати держава. Та, на жаль, сьогодні немає повноцінного спрямування ні на фізичний, ні психологічний, ні на ідеологічний вишкіл учнівської та студентської молоді. Коли ввімкнемо телебачення, то за вечір не побачимо жодної реклами жодного спортивного залу, басейну чи виховного дитячого табору. Натомість - з десяток реклам різних алкогольних і слабоалкогольних напоїв.

Щодо ідеологічного виховання, то мені свого часу дуже пощастило. Адже коли розпався Радянський Союз і почала формуватися наша держава, тоді у Львові та по всій західній Україні стали формуватися різні патріотичні, націоналістичні організації. До цього молодіжного, а почасти й дитячого руху я долучився в 13 років. Звичайно, що гори, походи, вишколи, тренування для хлопця 13-14 років є дуже цікаві. Хоч з часом, особливо з вивченням історії, з дорослішанням, розумілося, що колись все те може таки й знадобитися. Так і сталося.

- Чи вдавалося бачитися хоч іноді з іншими свободівцями з "Легіону Свободи"?

- І перетиналися, і постійно підтримували контакт, а передусім з тими, з ким тісніше товаришували до мобілізації. Здиба́вся з нашими хлопцями в Курахово, з січовиками під Мар'їнкою. В Авдіївці був, коли там стояв батальйон "Січ". В одному підрозділі якось підійшов до нас з Кайдою хлопчина і питає: "А Ви Олексій Кайда?". То був свободівець з Закарпаття. В іншому підрозділі зустріли партійця з центральної України. Це дуже приємні зустрічі.

- Що думають на війні, у військових частинах про політичні баталії?

- Даруйте, але крім лайки, нічого більше від солдата не почуєш. Ну як може людина, яка щодня ризикує своїм життям, живе в ненайкомфортніших солдатських умовах, сприймати, що в той же час якийсь депутат від "Самопомочі" зареєстрував законопроект про легалізацію проституції, інший їде з коханкою на Мальдіви, якогось високого чиновника спіймали на корупції?..

До речі, коли про політику, то й у нас були певні проблеми: під час розподілу деякі командири не захотіли нас брати до себе - щоб не наражати на небезпеку інших вояків. Бо ж, мовляв, все одно десь просочується інформація, що є там депутати Верховної Ради (хоч і колишні), та ще й зі "Свободи". Частина особового складу від нас спершу просто сахалися, спілкування було на певній дистанції. Зате потім значна частина вільного часу проходила в політичних дискусіях. Треба було пояснювати хлопцям дуже прості речі: що ця влада не прилетіла з космосу, вона є наслідком позиції "я не йду голосувати, бо вони всі дураки" або "я проголосую за того, хто краще обіцяє". Пояснював воякам простими при́кладами. Чи можна, питав, взяти гармату, яка стріляє на 25 км, і вистрілити нею за 60? Не можна. Якби ти вийшов перед людьми і сказав: "Виберіть мене командиром гармати, і ми будемо стріляти на 60 кілометрів!", - то повірили б тільки ті, хто нічого не тямлять у цьому. Але коли політик обіцяє війну за два тижні закінчити чи економіку за місяць підняти, то йому вірять, а потім нарікають. А треба просто одразу думати, чи можливе взагалі втілення тієї чи іншої обіцянки…

- Як після війни повертатися в цивільне життя?

- Найскладніше було, коли повертався в першу відпустку. Важко усвідомити, що людям до війни байдужісінько. Приїжджаєш зі сходу до Києва, де вирує зовсім інше життя, потім до Львова, і розумієш, що тут немає навіть повноцінного інформування по телебаченню. Хіба той адекватно ставиться до тебе, кого зачепила війна особисто: або хтось з родичів чи знайомих проходив службу, або, не дай Боже, хтось загинув чи поранений. Всі інші слухають і дивляться на тебе, як на картинку з телевізора.

Багатьом хлопцям важко повертатися в цивільне життя далеко не через психологічні травми, а тому, що приходиш до сім'ї, дітей, а тут комунальні послуги - космос, роботи нема… Є й такі, котрі втратили роботу, коли пішли на службу, бо ж у нас законодавство захищає тільки тих, хто на офіційній роботі. А в країні ж величезний відсоток людей працює не на трудовій книжці, і захистити цю категорію законодавчо неможливо.

Що ж до мене, то розумію, що мушу тепер багато всього надолужити. Щоправда, відколи мене обрали депутатом міськради, я весь час слідкував, наскільки це було можливо, за подіями у Львові, за роботою фракції. Мої помічники проводили прийоми громадян, тримали весь час мене в курсі всієї проблематики, ходили за мене на всі депутатські комісії. Звісно, тепер треба негайно братися до повноцінної роботи, бо ситуація у Львові непроста. Весь той корупційний клубок довкола міського голови та його армії чиновників, яких він поробив депутатами, аби легше красти, почне скоро тріскати й летіти навсібіч…

- Як цей час пережили ваші дві донечки і дружина?

- Звичайно, було складно, бо й вік дітей такий, коли вони потребують багато уваги (7 років), вони всюди хочуть встигнути… Тож дуже вдячний друзям, які часто підстраховували, помагали. Але якось дали собі раду, та ж і не одна моя дружина опинилася в такій ситуації. І діти частково в цей період були відповідальніші та зорганізованіші: знали, що тата нема, і мамі треба помагати.

Розмовляла Юлія ДЕМБОВСЬКА. Газета ВО "Свобода"