ВО "Свобода"

ENG

17 грудня 2016
Хресна дорога Івана Франка
Хресна дорога Івана Франка

Останні вісім років життя: хвороба, смерть сина, московська окупація і визнання.

1 грудня в межах авторського проекту Ірини Фаріон "Від книги до мети" відбулася презентація монографії доктора філології Ярослави Мельник "…І остатня часть дороги (Іван Франко в 1908-1916 роках)". Розмова, як і книга, була про останні роки життя велета українського духу й інтелекту. Пропонуємо нашим читачам вибране з розповіді Ярослави Мельник:

Шлях до остатньої части Франкової дороги

"Я вже працювала в музеї Івана Франка, - розповідає пані Ярослава, - і мені здавалося, що біографію його я знаю достеменно. Та раптом ледь чи не випадково натрапила на сторінках часопису "Діло" за 1915 рік та "Українського слова" за 1916 рік декілька його смеркальних поезій. Там ішлося зокрема й про воєнний час. Ті тексти були для мене великою несподіванкою та відкриттям. Знайомство з ними та Франковим сприйняттям Першої світової війни, московської інвазії в Галичину цілком перевернуло моє уявлення про нього самого. Згодом це стало темою моєї кандидатської дисертації та цієї книги. Ті поезії також вилікували мене від гріха гордині: мені здається, що відтоді я вже не беруся стверджувати, ніби знаю щось достеменно.

Писати про Франка цього періоду, доторкатися до тих моментів було неймовірно складно. Проте без осмислення його болісної драми зовсім не можна увійти у світ його творчості, не зрозуміти величі Івана Франка як людини на його хресній дорозі життя. Зокрема для мене він на цій останній дорозі й у тому, як її долав, був, може, ще більш великий, аніж у час зеніту творчості.

Суспільство

Його взаємини з суспільством - то дуже складна тема, особливо після 1908 року. Але те суспільство, здається, таки дуже добре усвідомлювало, хто такий їхній сучасник Іван Франко. Якщо порівняти відзначення двох його ювілеїв: 25-ліття літературної творчої діяльності в 1998 і 40-ліття літературної діяльності в 1913 році, то бачимо дві великі різниці. Коли в першому брала участь здебільшого молодь, то в сорокалітті - всі верстви українського суспільства, зокрема й духовенство. Як згадувала Франкова донька Анна, в тих урочистостях взяв участь навіть митрополит Шептицький. До речі, збереглося дуже цікаве листування Андрея Шептицького з єпископом з Філадельфії - Костянтином Богачевським - від 1926 року, коли саме відзначали десятиліття від дня смерті Франка. Костянтин Богачевський звернувся з проханням до митрополита заборонити культ Івана Франка, бо вважав, що для цього нема жодних підстав. А Шептицький належав до тої частини духовенства, що підтримувала відзначення, і відповідь його Богачевському, хоч дуже виважена і доволі толерантна до свого адресата, але містить дуже цікаві слова. Він пише про те, що живемо в такому віці, коли народи величаються своєю аристократією, своїми велетнями духу, і що основне місце у творчості Івана Франка займають національні й патріотичні ідеї. І таким він залишиться для українців.

Знаємо, що сам Фрнко цей свій ювілей зустрічав таки без особливих радощів: "Сей ювілейний рік заскочив мене неприготованого, бо я надіявся стати перед нашою громадою з вільними (тобто здоровими, - ред.) руками, і се була би справди для мене найбільше радість у моїм житю". Не бажаючи виносити своє горе на люди, він спершу попросив відкласти проведення ювілею, а потім висловив бажання "не устроювати йому прилюдних почестей". А ще Франко вважав, що всенародне визнання прийшло до нього надто пізно…

Сорокаліття творчості Франка - це не тільки парадні заходи, тоді було започатковане осмислення його творчості, тоді з'явилися дуже гарні наукові статті про нього. Наприклад, дуже цікаву розвідку опублікував Симон Петлюра - вона для мене теж була відкриттям, зокрема й самого Петлюри як літературного критика. Стаття називалася "Франко - поет національної честі".

От ще цікаво щодо 40-літнього ювілею. На одній з фотографій, чи не найпопулярнішій, Ви можете побачити Дмитра Донцова - перший ліворуч скраю. І от у радянські часи, коли цю фотографію публікували, то завжди ту частинку з Донцовим вирізали, а він же був одним з учасників студентського ювілейного комітету у 1913 році.

Молодь

Дуже багато львівських студентів ставали руками Франка. Річ у тім, що останні вісім років життя йому в результаті хвороби паралізувало обидві руки, самостійно писати він не міг. Спершу його помічником, його руками був найстарший син Андрій, студент класичної філології. Це був дуже цікавий хлопець, писав поезії, от у музеї Франка у Львові тепер зберігається любовно оформлена у стилі сецесії його збірочка. Та дуже несподівано на 26 році життя (1913 року) Андрій помирає на розрив серця. Вже після цього помічниками Франка стають студенти Львівського університету. Часто Франко приходив до них на теперішню вулицю Коцюбинського, де був Академічний дім, і диктував свої тексти, або ж вони ходили з ним у бібліотеку.

Допомога секретарів, звісно, полегшувала Франкові працю, але ж скільки зусиль і мужності треба було докладати і йому самому! "Франко працює над текстами Несторового "Літопису". На столі й ліжках повно книжок. Він одночасно читає й диктує. Щиколотками хворої руки розгортає сторінки книжок, це вдається йому дуже тяжко, сторінка по кілька разів падає назад… Звичайно він дуже слідкує за тим, чи я встигаю писати, і просить робити йому зауваження, коли треба диктувати повільніше, та коли моя рука змучена, щоб відпочити. Коли завважить, що я довго пишу й не прошу зробити перерви, він тоді сам робить перерву. …Одного разу ми заспали, і Франко прийшов під час нашого снідання. Я запропонував йому випити з нами чаю. Він радо згодився, з бідою нахиляючи хворими руками склянку та обома ліктями підносячи хліб до рота. Він сміявся й розмовляв з нами. Коли ми почали після снідання прибирати на столі, він вийшов і через кілька хвилин повернувся з прив'язаним до ґудзика пакуночком з помаранчами. "Це я зреванжувався (віддячив, з лемківської говірки, - ред.). Прошу сідайте і їжте!". На другий день він приніс нам кошик груш зі своєї любимої груші". Це все - зі спогадів його помічника Івана Лизанівського, що згодом, у 1924-1929 роках, став разом із Сергієм Пилипенком редактором першого багатотомного зібрання творів Івана Франка.

Франко в окупованому місті

Ще перед Першою світовою війною до Києва поїхала донька Анна. Франко мав намір поїхати з нею - там була родина по дружині Ользі, але на кордоні його завернули. Франко залишився в окупованому росіянами місті, і це дуже тривожило багатьох його знайомих. Зрештою, ці тривоги були немарні, бо відразу зі вступом російської армії-"визволительки" в місті почалися арешти українських діячів, навіть поширилися чутки про ув'язнення самого Франка і дійшли аж до Канади. Одна тамтешня газета писала, що у Львові арештували великого письменника Івана Франка й вивезли у глибину Росії.

З часів окупації зберігся один цікавий спогад від не вельми позитивного персонажа в долі Франка - від Мар'яна Колодія. Він згадував, що одного разу зустрів Франка в центрі міста, коло готелю "Жорж", у досить дивному "обладунку": з двома шаблями синів, які були тоді у війську, старенький поет ішов до магістрату. "Бачите, несу оружє, - пояснив здивованому Колодієві. - Москалі пригрозили карою смерті або 3000-ми рублів, якби хто задержав у себе яке-небудь оружє".

Родина

Сини Франка - Петро і Тарас - були дуже спортові і дуже просунуті хлопці. Петро - вихованець "Львівської політехніки", хімік за фахом, навіть написав багато праць з історії і теорії руханки. У себе на другому поверсі Петро мав хімічну лабораторію - постійно щось там спалахувало, щось горіло. Це була людина дуже сприйнятлива до всього нового, мав десятки винаходів у своїй галузі, зокрема з молочарства, та й художні його тексти неймовірно цікаві. Петро, мабуть, був найбільший бешкетник з усіх дітей Франка. Коли родина Франків приїздила до Колодяжного, то Леся Українка казала, що з тими дітьми, особливо з Петром, дати собі раду практично неможливо.

Обидва сини були на фронті. Петро вступив добровольцем до Українських січових стрільців у перші дні війни. там він зустрівся зі своїми шкільними приятелями - Євгеном Коновальцем, Андрієм Мельником та іншими. У лавах січовиків Петро Франко стає пластуном-розвідником, а за відвагу у бою під Семаковцями Петро навіть отримав найвище цісарське відзначення. Ще як був у легіоні січових стрільців, їздив до Сараєва, де закінчив летунську школу. У період українсько-польської війни брав активну участь в організації авіаційної школи коло Красного (Львівщина). Старший син Тарас, учитель гімназії, служив поручником в австрійській армії.

1939 року, коли знову прийшли "визволителі" до Львова, Петро Франко став депутатом Верховної Ради, згодом його зробили директором музею Івана Франка (відкрили в жовтні 1940 року), а 1941 року енкаведисти схопили Петра і кудись забрали. Звідтоді його ніхто не бачив…".

Записала Юлія ДЕМБОВСЬКА. Газета ВО "Свобода"