ВО "Свобода"

ENG

21 грудня 2016
Маркіян Лопачак: У житті треба робити ті речі, в які щиро віриш
Маркіян Лопачак: У житті треба робити ті речі, в які щиро віриш

Ідеологічні мотиви кожного свободівця завжди переважували зовнішні цькування.

Маркіян Лопачак - з тих небагатьох партійців, хто прийшов у "Свободу" ще юнаком і впродовж 25 років бував і виховником у молодіжних організаціях, і керівником обласних та міських організацій, депутатом рад різних рівнів (в тім числі народним депутатом 7-го скликання), і бійцем російсько-української війни. Сьогодні націоналіст очолює свободівську фракцію у Львівській міській раді і з посмішкою (меланхолійною, іронічною, іноді - гіркою) згадує про той 25-річний шлях, який пройшов разом з побратимами.

- МІЙ ШЛЯХ ДО "СВОБОДИ" був простий, − починає свою розповідь Маркіян. − Наприкінці 1993-го року колишній однокласник Богдан Стадник (нині - голова Центральної служби обліку кадрів ВО "Свобода", депутат Львівської міської ради попереднього скликання) запросив мене піти в гірську мандрівку. Похід був цікавим і водночас складним. Пригадую, як ми, 13-літні хлопчаки, навіть заблукали в горах… Після тієї мандрівки я зацікавився "Спадщиною" (патріотична молодіжна громадська організація, - ред.), яка на той час жила націоналістичними ідеями. Звичайно, ми брали приклад з наших виховників, багато з яких вже були членами СНПУ та свідомо займалися політикою. Тому зрозуміло, що з часом ми також долучалися до того життя. Спочатку були у "Спадщині", потім - у "Патріоті України" (товариство сприяння Збройним силам та Військово-морському флоту України, - ред.), а відтак у "Свободі". 14-річними ми клеїли плакати по місту, брали участь в агітації - помагали, як уміли. То був різновіковий колектив однодумців, в якому ми виростали. В цьому середовищі формувалася свідомість.

- А коли офіційно став свободівцем? Які партійні обов'язки виконував на початках?

- У "Патріоті України" існував структурний поділ, і ми мали різні звання: хтось був чотовим, хтось - десятником. З огляду на те, що заяви на вступ у партію довго розглядаються, було розпорядження, що чотові й десятники можуть на рік швидше писати заяву на вступ (згідно з чинним законодавством, членом політичної партії можна бути з 18 років). …Перших сім років (за винятком перебування у ЗСУ), тобто до 2004-го, моя робота була спрямована на молодіжну діяльність. Та я й мої ровесники були вже самі виховниками - передавали той досвід, який здобули раніше. А потім почалася безпосередньо політична діяльність: з 2006-го року керував штабами - Вінницьким обласним, Київським районним, був головою Вінницької обласної організації, а потім Львівської міської…

- Маркіяне, Ти не лише політик, а й військовий - з початком війни разом з іншими свободівцями пішов воювати на фронт. Чи змінилося щось у ставленні до політики після повернення?

- Насправді ті два роки (2014−2015) для мене були дуже складні. Революція, яка плавно переросла в депутатство у Верховній Раді, де треба було ухвалювати багато складних рішень і працювати в надзвичайно складних умовах. Потім - знову дострокові вибори до ВР, після яких не стаєш депутатом і зразу йдеш воювати. То були два роки суцільного контрасту!

Про війну й політику скажу таке. На фронті свободівці, колишні депутати, зіткнулися з кількома проблемами. По-перше, всі ставляться до екс-депутатів як до людей, які приїхали зробити шоу: побігати з камерами, зробити селфі чи нон-стоп інтерв'ю. Доводилось ламати шаблони. По-друге. Пів року перед тим на закритих сесіях Верховної Ради ми слухали доповіді найвищих військових чинів. Тобто депутати знали інформацію, до якої не мали доступу навіть керівники дуже великих військових підрозділів. І коли ти потрапляєш на фронт (не люблю словосполучення "АТО"), від тебе починають сахатися, бо розуміють, що за депутатом ВР чи віце-спікером (як от свободівець Руслан Кошулинський), який так багато знає, можуть просто відкрити полювання. Ніхто не хоче наражати на небезпеку свій підрозділ. За 14 місяців служби етап "притирання" і налагодження стосунків у нас був в декілька разів складніший, ніж в інших бійців. Наприклад, наш перший керівник підрозділу уникав будь-яких зустрічей з нами протягом місяця. Лише з часом нас почали розпитувати про політичну ситуацію, радитися з певних питань… Коли починаєш говорити, вони нарешті розуміють, що депутати ВР теж бувають різні.

- На останніх міських виборах Ти вже втретє став депутатом Львівської міської ради, тобто маєш в цій галузі чималий досвід. Чи відрізняється депутатська робота в місцевій раді і в парламенті?

- Депутат міської чи Верховної Ради - це місточок між виборцями і виконавчою гілкою влади. Скажімо, якщо ВО "Свобода" має чіткі програмові засади, то виборці, які за нас голосують, знають, що ми в певних моментах будемо прогнозовано діяти на місцях чи в парламенті. Завдання депутатів - звертатися до людей, аналізувати, чи людям підходить така поведінка фракції чи якогось депутата, чи треба робити щось по-іншому.

Робота депутата ВР триває з самого ранку до пізнього вечора. Під час пленарного тижня назбирується величезна купа документів, які мусиш переглянути. Навіть якщо помічники все підготували, все одно треба витратити багато часу, щоб проаналізувати і фахово доповісти про роботу свого комітету - якщо не у ВР, то на фракції. Депутат міської ради все-таки має менше навантаження, бо сесії відбуваються раз на два тижні, а робота в комісії - щотижня. Щоправда, свободівці проводять мінімум раз на тиждень (іноді двічі) прийом громадян. Таке спілкування з людьми перед кожною сесією і має бути визначальним, коли фракція ухвалює важливе для громади рішення. В обох випадках депутатська робота вимагає багато зусиль і навіть особистого часу.

- Яка зараз ситуація у Львівській міськраді?

- Зараз у міській раді склалася ситуація, про яку свободівці попереджали ще понад рік тому. Міський голова має керовану більшість, впливає і на виконавчу, і на законодавчу гілки влади. Депутат як представник громади теоретично повинен контролювати чиновників, але сьогодні він не може цього зробити, бо всі чиновники ЛМР - його колеги й однопартійці. Тобто функцію контролю повністю нівелювали. Крім того, міський голова не проводить громадських слухань. Нещодавно, наприклад, в мерії похвалилися, що наше місто одне з перших в Україні ухвалило бюджет. Але чомусь забули додати, що той бюджет нікому не презентували. Коли "Свобода" мала більшість в ЛМР, всі важливі рішення ухвалювали на сесії виключно після громадського обговорення. А зараз не зважають на думку львів'ян. Ми маємо чергові корупційні скандали, обшуки Генпрокуратури в міській раді… Можемо згадати трагедію на Грибовицькому сміттєзвалищі і тонни сміття, яке таємно розвозять по цілій країні; згадати, як вперше з 1990-го року Львівська міськрада відгороджувалася від людей нацгвардійцями, броньовиками і вантажівками. Ми бачили, як у вересні бійці російсько-української війни пікетували раду, щоб вирішити земельні питання… Список проблемних питань збільшується мало не щодня. А міський голова тим часом перебуває в абсолютній зоні комфорту: у виконавчому комітеті - всі його заступники, більшість у ЛМР - "Самопоміч" і фракції, які приєдналися до неї ("БПП" і "Громадянська позиція"). Свою думку він висловлює на камеру власного телеканалу - і все. А проблеми людей мера не надто переймають.

- Протягом цих 25 років "Свободу" цькували зі всіх боків. Завдяки чому, попри всі старання ворогів, націоналістичній партії вдалося "вижити"?

- Треба розуміти одну просту річ: зазвичай "Свободу" цькують власники медіа-проектів, які мають свої політичні зацікавлення. А "Свобода" не є політичною силою, яка підтримує медіа-магнатів. Через принципові позиції вона для багатьох "незручна". За мого перебування в організації було кілька складних, кризових моментів, коли хтось йшов, хтось приходив - атмосфера всередині структури часто залежить від зовнішньої ситуації. Але з огляду на те, що ми - ідеологічна сила, ті всі речі просто перемелювалися, бо ідеологічні мотиви, з яких сюди приходив кожен член партії, є набагато важливішими й глибшими, ніж зовнішнє цькування або чиясь думка. Зараз мене взагалі мало цікавить, що про нас говорять. Бо свого часу ми були одні з перших у "Спадщині", які віталися упівським гаслом "Слава Україні!". Чуючи його, у 1990-х роках на нас дивилися, як на космонавтів. Коли почався Майдан, нам кричали: не провокуйте, не виставляйте червоно-чорних прапорів, не вітайтеся "фашистськими" лозунгами. Рівно через два місяці на Майдані "Слава Україні!" вигукували один поперед одного. Оглядаючись назад, скажу, що в житті треба робити ті речі, в які віриш, і менше зважати на думку опонентів. Чим "Свобода" відрізняється від інших партій? Ми ніколи не пристосовувалися до ситуації і завжди чітко декларували свої ідеологічні принципи: говорили про заборону Компартії, про потребу люстрації, деолігархізації тощо.

- В такому разі, які основні завдання політичної сили бачиш сьогодні?

- Можемо дуже багато говорити на цю тему. Якщо просто: маємо зробити все, щоб нам і нашим дітям було комфортно жити в цій країні. Щоб українець не хвилювався, як зростуть тарифи, як виросте валюта, як вплине підняття мінімальної зарплати тощо… Найбільша проблема в тому, що люди далі голосують вухами, а не головою і серцем, бачать те, що їм показують, замість того, щоб збагнути суть. Ми живемо в час, коли наші політики бігають по телестудії з вилами, а потім декларують сотні тисяч готівки, яку тримають вдома під матрацом. Політикани - геть безвідповідальні. Чи вірять у цю країну чиновники, які вдома тримають кілограми готівки? На мою думку, ні. То як же ми можемо їм повірити? Багато зроблено, але ще більше треба встигнути. І життєва максима для кожного з нас - робити все для того, щоб нам хотілося жити в цій країні.

Прес-служба Львівської обласної організації ВО "Свобода"