ВО "Свобода"

ENG

9 червня
Богдан Салій: Більшість українського суспільства стоїть таки на стороні націоналістичного світогляду…
Богдан Салій: Більшість українського суспільства стоїть таки на стороні націоналістичного світогляду…

А от нинішній панівний режим має зайшлі ‒ московські за походженням і совєтські за вихованням та формуванням ‒ стереотипи поведінки.

Богдан Салій ‒ один з тих кількох десятків людей, що 13 жовтня 1991 року на установчому з'їзді проголосували за створення Соціал-Національної партії України ‒ нинішньої "Свободи". "Наша політична сила творилася всупереч посткомуністичному ладові і всупереч намірам так званих націонал-демократів", ‒ сказав він у спогадах до 20-річчя об'єднання 2011 року.

Потім він був депутатом Львівської міської ради VI скликання. Крім того, Богдан ‒ викладач Львівської академії мистецтв, і тепер свою творчість обернув на волонтерство ‒ десятки тисяч гривень з проданих за три останні роки картин передав на допомогу війську, а також возив виставку своїх картин у прифронтові міста для підтримки тамтешнього проукраїнського середовища. …У його майстерні, серед щойно намальованих картин говоримо про політику.

Ідеологія: лібералізм і націоналізм

"Говорячи про ідеологію, треба брати до уваги об'єктивні причини її появи і поширення. Ліберальна ідеологія не впала з неба ‒ у час її виникнення і становлення вона була дуже прогресивна, модернізувала суспільство ‒ саме тому й здобула потугу. Тобто вона не виникла як противник націоналізму. Лібералізм і націоналізм у своїй суті не антиподи, а конкурентні ідеології. Якщо базові постулати ліберальної ідеології стосуються змін цілої людської цивілізації, то націоналізм дає відповідь на питання про те, як краще побудувати життя тій чи іншій нації згідно з її ментальністю і потребами.

Але на сьогодні лібералізм, як і всяка річ, що має свій конечний "життєвий" цикл, відбувся, і тепер котиться по інерції. Та оскільки потугу набрала ця ідеологія величезну, то по інерції котиться, як асфальто­укладач ‒ душить перед собою усе по дорозі. У той же час лібералізм ‒ це один зі стовпів, що утримує нинішній світовий порядок, за якого хтось заробляє шалені гроші, хтось тримає величезні потужні армії, хтось продукує "накачку" на мізки обивателя. Звичайно ж, система не зацікавлена в тому, щоб хтось розвалив її армію, щоб хтось заробляв більше грошей, ніж вона. Відповідно, не зацікавлена в ідеологічній складовій, що може становити їй реальну конкуренцію. А якраз націоналізм і сильна Україна як його результат ‒ це однозначна конкуренція".

Націоналізм: у часи УПА і тепер

"Не варто стверджувати, що в часи УПА націоналізм був сильніший. Якщо почитаємо в архівах тодішню періодику (донедавна можна було про таке почути й від людей ‒ свідків того часу), то побачимо, що принципово нічого не помінялося. Як тепер, так і тоді частина суспільства критикувала і цькувала тих людей, що виступали проти чинного режиму та вказували на його недоліки. Наприклад, за атентати ворожих діячів націоналістів тоді називали провокаторами, агентами всіх можливих і неможливих розвідок, в тому числі і Кремля. Але явище відбулося тоді і відбувається зараз, і не просто відбувається: націоналізм поширюється, скажімо, за останні три роки він як ідеологічна доктрина в межах нашої держави шалено зріс. Жодна інша ідеологія нічого подібного собі навіть уявити не може. Динаміка росту перш за все пов'язана з війною ‒ націоналізм спрацював як захисна реакція організму нації. Це імунітет нації, інстинкт самозбереження, відпірність організму від чужого для захисту свого. А нація ‒ це аж ніяк не абстракція, це справді кровна спорідненість. Ми тут усі родичі: з тими, що живуть у сусідній хаті, в сусідньому місті, в сусідній області, навіть якщо це через четверте, п'яте чи шосте коло. Ми через соцмережі, через знайомих можемо з'ясувати, що от там моя родина, а то мій кум, а то друзі ‒ разом вчилися, веселилися. Ми тут живемо, дихаємо одним повітрям, бачимо одні й ті ж пейзажі, все це формує нас і наші подібні реакції та моделі поведінки. Тут живуть наші діти, тут жили наші батьки. І так, як кожен з нас пильнує за своєю хатою, так само ми як велика родина пильнуємо за ширшим нашим спільним простором. Але ми не родичі з привезеними з Тамбова, з Мордовії чи з далекого Сибіру…".

Європейські націоналізми

"Фактично кожен націоналізм ‒ це та сама історія, що й у нас. Представники кожної іншої нації так само між собою родичі і так само пильнують, щоб у їхній спільній хаті все було якомога сприятливіше для них. А от таке поняття, як дружба між націями чи якимись більшими спільнотами ‒ родом ще з совкової пропаганди. Є інтереси, і десь вони можуть збігатися, десь розходитися, десь доходить до конфліктів, а десь нації стають по один бік проти спільного ворога. І все це дуже динамічний процес: буває, що ще недавній спільник стає супротивником і навпаки".

ВО "Свобода"

"Некоректно казати, що впродовж 25 років "Свобода" вижила. Ні ‒ вона шалено еволюціонувала. Якщо ми оце говорили, що за три попередні роки Україна переживає спалах націоналізму, то це ще й тому, що всі поперед­ні 20 з гаком років були підготовчим етапом. Ми, якщо метафорично, відбирали насіннячко, замочували й вигрівали його, щоб у відповідний момент воно могло впасти у правильний ґрунт. І воно впало, і дощик нас усіх покропив серйозний тими всіма подіями революції і війни. Але все пішло в шалений рух і ріст. І коли говорити безпосередньо про "Свободу" як структуру, то на момент її заснування це було кілька десятків людей, а тепер середньостатистична районна організація має більше. І еволюціонувала "Свобода" не тільки кількісно, а й якісно, бо люди вчилися: і на своїх помилках, і на чужих, і здобували досвід, і ділилися ним з іншими. Ну а ті, хто пішов, то що ж, кожен має право на своє індивідуальне життя. А якщо людина не перекинулася на ворожий бік і не пішла зі свідомим скандалом, не почала паскудити на тих, з ким вчора ще йшла пліч-о-пліч, то до неї треба ставитися, як до всіх інших громадян держави".

Про помилки, яких не прощають

"Є давня істина: від любові до ненависті один крок. І людська пам'ять дуже ненадійна: сьогодні тебе носять на руках, завтра тебе мішають з болотом. Тут річ в іншому: коли те колесо настроїв обертається, то слабкий, опинившись у болоті, там і лишиться, а сильний вхопиться за те колесо, і воно його на верх витягне. А так звані гріхи ‒ це не що інше, як ворожа пропаганда. Ні, звісно, ніхто тут у нас не святий, німб ні в кого не світиться і крила не ростуть. Наша організація ‒ це суспільний зріз людей, котрі думають у відповідному напрямку; суспільний зріз і в інтелектуальному плані, і в моральному, і в матеріальному, а тому бувають різні ексцеси. Але ж ніхто не ставить за провину директорові заводу, на якому працюють тисячі народу, що дядя Вася з № Х відділу вчора ввечері напився і вчинив бійку. А політичній партії за умовного дядю Васю влаштовують цькування, і "гріх" розноситься на радіо, телебачення ‒ бо комусь це вигідно. А кажучи прямо ‒ це вигідно попередньому режиму, який взяв реванш і фактично переродився в нинішньому. "Свобода" йому як кістка в горлі ‒ і тоді, і тепер. Бо цей режим ‒ то, з одного боку, агенти держави-агресора, заслані кадрові працівники, найняті, куплені і просто ідіоти, які працюють задурно, бо ведуться на пропагандивні маніпуляції; і це, з другого боку, ті, кого ми називаємо олігархами ‒ верхній прошарок великих фінансових магнатів. Вони тримають у своїй кишені пул журналістів, більшість видань, всі телеканали, засоби зв'язку, і вони категорично не зацікавлені в тому, щоб їхні статки падали. А діяльність "Свободи" для того й побудована, щоб росли статки суспільства і зокрема кожного середньостатистичного громадянина, а статки олігарха ‒ якщо і росли, то не коштом українців, а тільки шляхом збільшення продуктивності і якості життя всього суспільства загалом. А це складно: для цього треба думати, крутитися, вигадувати щось нове, виробляти товари і просувати їх на нові ринки. Нащо ж це все робити, якщо можна тупо вкрасти в кожного по трохи. От тільки оте "трохи" з кожним роком стає все більше й більше, і доходить до абсурду, коли п'ятеро людей на цілу країну мають усе, а решта громадян не мають нічого. Ну, в тих п'ятьох є там ще по службовій драбині два-три щаблі лакиз, яким перепадає щось з панського столу".

Влада і суспільство

"Ні в який ще один майдан я не вірю. Майдани не відбуваються на чиєсь хотіння. Зрештою, треба зважати й на те, що, за твердженням аналітиків, на руках у народу зараз стільки зброї і стільки людей пройшли через жахи війни, що не дай Боже довести їх до межі толерантності. Бо тоді ця влада (якщо буде немудра, робитиме дурниці, провокуватиме суспільство на відповідні реакції) скінчить ще гірше, як попередня. Але якщо буде хоч трохи мудра і бодай частково виконуватиме ту частину суспільної програми, яку обстоюють націоналісти, то й дотримається до наступних виборів. Тут усе залежить від них. Річ у тім, що більшість українського суспільства, усвідомлено чи ні, стоїть таки на стороні націоналістичного світогляду. А от нинішній панівний режим має зайшлі ‒ московські за походженням і совєтські за вихованням та формуванням ‒ стереотипи поведінки та світогляд. А ще якась частина владної верхівки нібито бере за зразок так звані ліберальні цінності ‒ це теж комусь вигідно, хтось живе з тих західних грантів, хтось користає з красивих слів для "дядьків", які формують тут ліберальну складову думки".

Координація націоналістичних організацій.

"Почнімо з того, що всі ці люди, які зараз належать до різних націоналістичних структур і скоординували віднедавна свою діяльність, сформувалися в одному світоглядному середовищі. На початку новітньої історії України, 1991 року воно було дуже тоненьким прошарком, а точніше пунктирною лінією в суспільстві. І ті люди тоді інстинктивно тяглися один до одного, ділилися думками і якимсь мінімальним досвідом. Відповідно, вони стали співпрацювати, творити перші структури й організації. Але на тому ранньому етапі становлення часто розходилися думки про те, якими мають бути ті чи інші кроки. Хтось ішов за одним лідером, хтось ‒ за другим. З часом кожне відгалуження по-своєму бачило поточну роботу і кожне звертало на якийсь аспект діяльності більше уваги, а на якийсь менше.

А вже тепер, як на мене, координація не просто потрібна, а таки обов'язкова, і найперше для того, щоб у якихось екстрених ситуаціях не зіткнутися лобами. Небезпек у такому об'єднанні не бачу. Хоч, звичайно, це не проста штука, бо коли б це було просто, то ніхто ні з ким не розходився б на початках. Найбільшим позитивом вважаю так звану кумулятивну дію. От, наприклад, навіть оті продажні соціологи у своїх дослідженнях публікують рейтинги кожної організації окремо і рейтинги гіпотетичної об'єднаної структури. Так от сумарний рейтинг кожної окремо не буде дорівнювати потенційному результату структури, в яку вони об'єднаються чи скоординуються для спільного походу на вибори. Тобто об'єднавшись, здобудуть більше. А це дасть змогу і шанс узяти ту чи іншу частину влади і відповідальності за процеси, які відбуваються в державі. Бо наразі всі націоналісти цілком усунуті від цього".

Геополітичні моделі

"Орієнтуватися і сподіватися можна виключно на власні сили, на чому "Свобода" весь час і наголошувала. Всякі нерозумні люди (або свідомі дезінформатори) трактували по-своєму: от, мовляв, "Свобода" виступає проти НАТО, "Свобода" виступає проти Євросоюзу… Ну було ж таке. Хоч насправді "Свобода" казала: готуйтеся до найгіршого і не сподівайтеся, що вам тоді хтось поможе. Як поможе, то слава Богу, але готуйтеся, що все будете робити самі. Так воно врешті і сталося. Ніхто особливо нічим нам не поміг, а все що зроблено, то силами виключно українського суспільства, і то не всього, а тієї найактивнішої його частини, яка всі попередні роки і дотримувалася поглядів, що їх називають націоналістичними.

Європа України не хоче. Ми їм там не потрібні. Чому? Бо ми величезний конкурент. Навіть формально ‒ Україна з її сорокамільйонним населенням в Європарламенті візьме стільки місць, що комусь таки треба буде посунутися. Нашому суспільству, щоправда, властивий задавнений комплекс меншовартості. Це від совка і його закритої системи. Але об'єктивно, коли подивитися очима Європи, то нас є чого боятися. Нас, по-перше, як я вже казав, багато, а по-друге, ми за десять років зробили дві реальних революції, тим часом Європа востаннє мала щось подібне 1968 року в Парижі, і то в масштабах куди менших. Ми з нуля зібрали армію, ми встояли перед Росією, яку європейські країни бояться від закінчення Другої світової війни. Вони ж також бачать наших людей, які їздять на заробітки, можуть їх порівняти з албанцями, з арабами, з неграми… Це розумні, працьовиті, порядні люди. Це згуртовані люди. І не тому страшні, що прийдуть там когось наб'ють чи збитки зроблять. Ні, це готовий, здоровезний конкурент, і в економіці, і у світогляді".

Чи втрачена для нас Польща

"А що значить втрачена? Десятки тисяч українців їздять у Польщу постійно. А те, що є якісь ексцеси, то чи ж не реакція це на той самий ріст націоналізму в Україні? Полякам теж не до душі зростання наших сил. І так само, як наш Генштаб має плани на випадок війни з будь-ким із сусідів, то так і вони теоретично припускають, що Україна, набираючи потуги, за якийсь час може претендувати на ту частину Польщі, що етнічно колись була українською. Та й сама Польща теоретично, в разі ослаблення України і негативних у ній процесів, може претендувати на певну частину українських територій. Ситуація симетрична. А щодо всіх цих подій з пам'ятниками, то ж у Польщі теж є частина людей, які обстою­ють інтереси своєї нації, своєї держави. І певна частина їхнього націоналістичного середовища деколи проявляє себе неадекватно, що трапляється й у нас. Але я не бачу в Польщі поки що передумов до того, щоб такі крайні елементи нав'язали свою думку всьому суспільству. А ексцеси, хоч для нас вони й неприємні, все ж вважаю хіба реакцією польського націоналістичного середовища на зростання потуги України. Інша річ, що українське МЗС не працює на належному рівні, щоб не допускати таких ексцесів. Це ж можна було за стільки років на офіційному рівні узгодити всі формальні документи для узаконення тих пам'ятників, що в Польщі знищені, правда? Але те, що дипломати не виконали своїх службових обов'зків ‒ це аж ніяк не вина українських націоналістів…".

Гасло як стратегія

"Якби моя воля, я б виніс на референдум одне питання: чи вважаєте ви Україну великою державою? От я хотів би знати суспільну відповідь на це питання. Мало того, я вірю, що більшість сказала б "так". І вірю, що ця відповідь якраз стала б тим основним базовим стимулом, що витягне нашу державу, бо люди, які повірять у себе, вони і зможуть. Україна ‒ велика держава! І це об'єктивний факт. Але він далеко не в кожного в голові. Чимало народу вважає, що вона маленька держава, нікчемна, але так ці люди говорять хіба про свої дрібненькі і мізерні комплекси. Бо насправді в нас велика країна з великим населенням, з великими економічними і всіма іншими потугами. І з великими перспективами".

Спілкувалася та записала відповіді Юлія ДЕМБОВСЬКА