ВО "Свобода"

ENG

4 серпня
Мирослава Калинич ‒ про роботу одного з найперших свободівських осередків та про долю націоналістичної родини
Мирослава Калинич ‒ про роботу одного з найперших свободівських осередків та про долю націоналістичної родини

З пані Мирославою спілкуємося в невеличкому офісі у центрі Турки у так само невеличкій перерві між довгим переліком її справ. Мирослава Калинич очолює тут районний націоналістичний осередок вже фактично понад два десятиліття, нині вона також депутат Турківської районної ради від ВО "Свобода" та чи не головна волонтерка у містечку. А ще пані Мирослава ‒ праправнучка Євгена Желехівського (відомого лексикографа, автора українсько-німецького словника ‒ найповнішого реєстру українських слів до появи словника Грінченка) та мама Івана Калинича ‒ активного свободівця, досвідченого інструктора сокільських таборів, одного зі співтворців нинішньої ВМГО "Сокіл". Тож у політиці ‒ вся родина. Власне про це й розмова: як політика стає справою родинною і як родинна історія впливає на політичний вибір.

- Коли почався Майдан Гідності, ‒ розказує пані Мирослава, ‒ у цьому приміщенні була приймальня народного депутата Андрія Тягнибока, тут ми й почали збирати кошти, продукти, одяг… Тепер ці дві кімнатки належать уже нашому фонду "Милосердя". Минулих вихідних на Бойківські фестини (фестиваль і конгрес, на які з'їжджаються бойки з усього світу, ‒ ред.) тут відбувалася виставка речей з війни, зокрема посуд зі снарядів та куль. Привезли ті волонтери, які передають від нас допомогу бійцям на схід.

А почався наш турківський націоналістичний осередок ще фактично з кінця 80-х ‒ початку 90-х років, на тій хвилі національного відродження. Я вже з 1989 року належала до районного Товариства української мови, було серед нас тоді душ сім настроєних більш радикально, от ми й створили тут осередок Народного руху України. У той самий час наші турківські хлопці заснували й Варту руху (підрозділ, що мав забезпечувати охорону заходів Львівської крайової організації Народного Руху України за перебудову, ‒ ред.), і мій чоловік був серед них. Наша турківська районна Варта руху мала 185 чоловік, тобто була найбільша по всій Україні. Мені довелося вести всі паперові справи Варти, а хлопці тим часом їздили організовувати різні акції, зокрема й по східній Україні, по Закарпаттю. Десь Леніна знімали, десь листівки роздавали, та найперше, до чого вони бралися тут, на західній Україні, ‒ це розкопки, перепоховання та відновлення могил упівців, інших борців за волю початку ХХ ст. Дуже помагала моя мама ‒ вона знала багато могил, місць масових і таємних захоронень.

Турківська Варта Руху, 1991(-92) р
Турківська Варта Руху, 1991(-92) р

…Якось, пригадую, вже як почалося СНПУ, приїхали до нас хлопці зі Львова, з ними був і Олег Тягнибок, а в нас тут саме починали будувати греко-католицький храм, люди працювали самі, і чоловік мій там лупав каміння коло церкви. Якраз того дня була моя черга їсти готувати для робітників. Я попросила львівських гостей почекати, поки все довариться, а потім відвезти зі стравами до церкви. Вони там разом зі мною і їсти роздавали, і до будови долучилися, помагали розбивати, складати каміння.

В СНПУ я прийшла як свідомий радикал, а мій чоловік став першим головою Турківської районної організації. І знов мені довелося тягнути всю паперову роботу, допоки СНПУ не перейменувалася на "Свободу" ‒ тоді на короткий час наш осередок очолила інша людина, але зненацька виїхала на заробітки, і вже мені не було куди діватися ‒ довелося очолити організацію.

Ми з турківськими націоналістами, як і вся "Свобода", відбули обидва Майдани, а відколи почалася війна, то основне в нас тепер ‒ волонтерство. І на "Січ" передавали допомогу, і на "Карпатську Січ", і на 80-ту бригаду… Зрештою, всім, хто що замовляє, те по змозі й передаємо. Весь час збираємо кошти, продукти. Вже третій рік підряд ми проводимо в липні футбольний турнір пам'яті Михайла Романовича ‒ хлопця з Турки, що загинув на війні у 22 роки. У серпні щороку проводимо кубок "Свободи" з футболу до Дня Незалежності. Зрештою, беремо участь в усіх державницьких, проукраїнських подіях.

Доля звела мене з німецьким добродійним фондом ‒ це українці, що живуть у Німеччині та самі німці. Спочатку я приймала від них допомогу тільки як приватна особа, а потім створила фонд "Милосердя", і за роки ми дуже багатьом помогли, зокрема місцевій центральній районній лікарні, школі-інтернату купували пральні машинки, постіль, холодильники, посуд. Часто гроші давали окремим людям на складні й коштовні операції, вже впродовж шістьох років даруємо подарунки на Миколая дітям з малозабезпечених родин, дітям-сиротам. Тож це фактично теж волонтерська робота, бо німці там збирають і нам передають, а ми тут роздаємо бідним.

За всі ці роки я вже дуже добре вивчила район, знаю кому треба помогти, а кому ні, знаю за кого треба заступитися, а кому треба трохи горло закрити. За ці самі роки, щоправда, багато змінилося в організації, нас уже менше, хтось постарів, хтось втратив запал, замість них прийшли інші. Але то так завжди: поки піднесення, то всі хочуть долучитися, але не всі годні тягнути виснажливу роботу. Як кажуть, коли є спринт ‒ раз і прибіг, то готових багато, але коли треба довго й нудно бігти, то одиниці. Але з тих перших хлопців, ще з Варти руху, з СНПУ, у нас таки полишалися люди: в Лопушанці, Лімні, Вовчому, Хащеві… Ми дотепер ці села називаємо бандерівськими.

Труднощі

"Якщо виконувати все те, що закладено в ідеології, все що вимагається від націоналіста, то у "Свободі" зовсім нелегко. Ті шахраї, що зараз при владі, не люблять, щоб їм вказували на їхні помилки, і весь час тільки й шукають приключки, щоб прокричати: а націо­налісти, мовляв, схибили. Так от ‒ щоб усе було правильно, щоб вони не мали до чого присікатися, треба тяжко й дуже пильно працювати. Важко й через те, що на багато речей ми не можемо вплинути, бо нас менше; важко, бо більшість людей швидше переконують гроші й гречка. І хоч як вони зараз погано живуть, а все одно не хочуть нічого міняти, бо ж то треба було б або воювати, або боротися, або самому мінятися, або чимось жертвувати. Легше сидіти на дивані коло телевізора і нарікати. От нам і доводиться багато всього вислуховувати. Коли було багато наших свободівців у Верховній Раді, то питали: "Чому ваші б'ються?" А тепер, коли наших мало, мене питають, чого вони не йдуть бити морди…

Таке саме становище в місцевих радах, бо зверху донизу одна й та сама гілка влади. От нас небагато в районній раді ‒ три депутати-свободівці з 34, а люди все одної й тої самої: от Ти депутат, то як же не можеш оте чи те зробити?.. У нас тут, звичайно, питання не такого масштабу, як у Верховній Раді. Тут найчастіше війни за те, яку школу чи яку дорогу треба скорше ремонтувати на ті гроші, що перепали від Кабміну чи облради…

Але хоч би там що, "Свобода" втрималася, бо скільки б на чисте не казали, що воно брудне, то воно все одно буде чисте. Та й, зрештою, ми ж таки справді весь час працюємо, і люди бачать, що ми не якась така структура, що створена під якусь дату чи подію. "Свобода" не міняє своєї думки, ідеї, позиції. Так, ми можемо часом маневрувати трохи в поведінці, може, часом треба щось обійти, але "Свобода" ніколи не брехала, у нас ніколи не треба гроші комусь заплатити за участь у чомусь. Я, наприклад, як почала працювати у 1989 році, то мені ніхто не пропонував гроші, я й сама їх не чекала, бо просто йшла проти комуністів. Це було моє рішення, мій світогляд. Натомість оті інші партії, коли йшли на вибори по ті роки, то ж там у них шалені гроші крутилися. А зараз їхні місцеві осередки тих грошей не мають, от і розвалюються".

Родина

"…Мама розказувала, що наш якийсь пра-пра-прадід, вже й не знаю, у якому коліні, був священиком у селі Желихів, воно зараз на території Білорусії, і повінчав неповнолітніх, за це його покарали і перевели аж у ці краї. Тут і почалася нова родинна історія. Найвідоміший з-поміж нас ‒ то, звичайно, мого прадідуся брат ‒ Євген Желехівський, щоправда, в родині його все називали Зенком, і я завжди знала, що прадід Зенко.

Дідусь Мирослави Калинич Лев Желехівський (племінник Євгена Желехівського) та бабуся Ольга (мамині батьки)
Дідусь Мирослави Калинич Лев Желехівський (племінник Євгена Желехівського) та бабуся Ольга (мамині батьки)

Мамин тато служив в Українській галицькій армії, його мама, моя прабабуся Анна (по чоловікові Желехівська), була лікар-акушер, одна з перших жінок цього фаху на Галичині. І то вивчилася вона на лікаря, вже маючи шестеро дітей. Лікарем був її батько, і коли вона повдовіла, то він забрав її дітей до себе, найняв їм няньки, а саму відправив до Відня вчитися. Вона, ще поки жив її тато, встигла дати вищу освіту своїм старшим п'ятьом дітям, а вже мій дідо вивчився на коваля, але теж у Відні. Тож моя мама народилася в родині коваля, але, як і інші більш-менш заможні тоді люди, всі зароблені гроші діди вкладали в землю, в ліси, а потім прийшли в 1939 совєти і все забрали…

Одного зі стрийків (дядька по матері, ‒ ред.) мого діда мадяри-гонведи під час Першої світової розтягнули кіньми, бо він, як і всі в родині, був затятий націоналіст. Мамин старший брат Мирослав був у дивізії "Галичина", а після 1944, з-під Бродів, він пішов в УПА, мав псевдо Зенко, але ми нічого про нього не знаємо, хіба те, що воював десь тут, на наших теренах до кінця 50-х років. Потім, видно, десь убили.

Мирослав Желехівський (Зенко)
Мирослав Желехівський (Зенко)

Мамину старшу сестру вивезли німці в Німеччину, а сама моя мама була зв'язковою в УПА, і в 1944 році, коли сюди знов прийшли москалі, її восени заарештували. Спершу була в Дрогобицьких Бригідках, далі ‒ на Лонцького у Львові. На допитах і сірники запихали під нігті, і пальці випростані залізною лінійкою били. А ще мама мала дуже довгі густі коси (як сиділа по таборах потім, то мусила заплітати їх у чотири коси й викладати двома вінками: один вгорі, один внизу), на допитах її садили на прибите до землі крісло, а волосся затискали дверима, натягували, і так били чимось по ньому, аж воно пасмами відривалося.

Потім перевезли її в Маріуполь (тоді Жданов), будувала Ждановський рельсобалочний завод ‒ там у 22 роки мама за день повністю посивіла. Вона була бригадиром, мала під командуванням 60 дівчат, і поки її викликали до керівництва, один з котлованів обвалився разом з дівчатами, а це не 2-3 метри, а 10-15, і хоч вони там ще були живі (мама бачила, як земля рухається), їх залили бетоном… Потім зразу з Маріуполя маму вивезли на Мордовську ССР. Там вона вже ліс рубала, возила кіньми… У тих мордовських таборах мама в карцер попала, бо пішла на кухню взяти залізну миску, щоб якусь Святу вечерю приготувати з продуктів, що їх залишили для них литовські дівчата.

З тою мискою її зловили як на злочині й посадили в карцер, або, як там його називали, в БУР (барак усілєнного рєжима). Це була бетонна яма з водою, яку ніколи ніхто не міняв. Мама стояла по груди в тій воді у ватних штанах, куфайці, зверху крізь кришку кидали їсти, і мусила те, що падало, виловлювати ротом з тої води. Так мама відстояла сім діб. В тому хтось стояв до неї, хтось ‒ після неї…

Після того, як арештували мою маму, то діда з бабою, тобто її батьків, з трьома молодшими дітьми вивезли теж на Сибір. Всі вони жили в Копєйську (Челябінська область), і туди мама приїхала до них, як вернулася зі своїх тюрем. А тим часом і мій батько в те місто приїхав (він родом теж з Турківського району), вже теж відсидівши за "політику": його в 1942 році забрали в Німеччину, а коли в 1945 році їх там звільняли, то він з іще кількома втікали в американську зону з радянської ‒ тоді його й зловили і дали 10 років "за ізмєну родінє". Отак на Уралі й познайомилися мої батьки, там я й народилася. Тато робив на шахті, і в 1959 р. моя сім'я переїхала в Україну ‒ на Донбас, жили в Горлівці, а що весь час хотіли додому, то вже через рік перебралися до Турківського району.

Горлівка 1960 р. Колишні в'язні сталінських таборів, родом з Турківщини. Пані Мирослава ‒ дівчинка з лялькою в нижньому ряду, перший праворуч у вишиванці ‒ її тато, перша ліворуч з дитиною на руках ‒ її мама
Горлівка 1960 р. Колишні в'язні сталінських таборів, родом з Турківщини. Пані Мирослава ‒ дівчинка з лялькою в нижньому ряду, перший праворуч у вишиванці ‒ її тато, перша ліворуч з дитиною на руках ‒ її мама

У самій Турці нас не поселяли, то був райцентр, тому ми поїхали в село Бориню, але кожну суботу мама мусила йти в КГБ відмічатися. Транспорту тоді не було, як тепер: колись фіра якась їхала, а колись треба було й пішки йти ті 16 кілометрів, і то в усяку погоду. Я чогось дуже боялася того, що моя мама йшла в якесь "кагебе", не уявляла, що то таке, і відтоді й дотепер це слово для мене страшне. А в ту першу неділю по приїзді, коли ми пішли до церкви в Борині, пам'ятаю, підходить до нас дядько такий невеличкий, стає на коліна і цілує маму мою в руку. Виявилося, що в них у хаті пекли хліб для упівців, а мама на допитах не видала нікого. І він дякував за те, що його діти живі лишилися, бо що б то з них було, якби НКВД дізналося, що вони УПА помагають".

"Знаю, що мушу…".

"Буває, що мене цілими днями десь немає дома, десь їжджу, але чоловік, хоч сам тепер трохи відійшов від партійної роботи, повністю мене підтримує. Я дуже вперта і не люблю лишати нічого на півдорозі. Просто знаю, що мушу то зробити. Важко буває, колись щось і не встигаю… Та що буду казати: у мене файні діти, в мене сім'я файна, вони всі мене розуміють, всі підтримують. Ми всі за одно. У нас так нема, що я це роблю, а їм не подобається, у нас це спільна справа. І на добрих людей мені щастить, у скрутну хвилину завжди хтось прийде на поміч.

Іван Калинич
Іван Калинич

…Скажу ще так: якби в мене Іван не пішов на війну, я б його сама випхала, я це кажу серйозно. Знаю, що з мене на війні користі не було б, але мене дуже боліло, що мої сусіди, похресники, родичі сидять по закордонах, ховаються від війська. А що Іван мій теж пішов у політику, у "Свободу", то я тільки була рада. Насамперед вважала, що коло мудрих людей і сам чогось навчиться. Воно, звісно, і його дома багато немає, але то так: хочеш щось здобути ‒ мусиш щось віддати… І хоч би там що, ми віримо в нашу перемогу, що і ми, і наші діти таки житимуть в українській Україні…".

.

Розмовляла Юлія Дембовська