ВО "Свобода"

ENG

19 квітня
Революція, війна і сучасна молодь
Революція, війна і сучасна молодь

Богдан Федун: "Як і 124 роки тому, ми виховуємо спортивну молодь, яка зможе захистити Україну".

Спілкуємося зі свободівцем, головою Львівського обласного осередку молодіжної громадської організації "Сокіл" Богданом Федуном ‒ про сучасну молодь, традиції "Соколу", співпрацю з іншими львівськими націоналістами і досвід війни, який часто допомагає розв'язувати складні проблеми.

‒ Я познайомився зі свободівцями у 2012 році на Сокальщині, ‒ починає розповідь Богдан, ‒ постійно стежив за їхніми акціями. Мені подобалося, як націоналісти "двіжують". Того ж року сокальський "Сокіл", відзначаючи 70-річчя з часу створення дивізії "Галичина", організував зустріч з дивізійниками. Ми з товаришем прийшли, послухали їх, поспілкувалися, і це ще більше нас запалило. Потім поїхали на фінальну акцію в Києві "Вставай, Україно!", далі була поїздка на гору Маківку ‒ мій перший вишкільний табір. Я пам'ятаю всі моменти: як ми з другом піднімалися, як нас зустріли, яке враження на мене справила сувора дисципліна. Коли повернулися, вирішили проводити такі табори на Сокальщині. До того я вже займався страйкболом, відкрив свій маленький бізнес ‒ здавав в оренду страйкбольне спорядження, мав багато знайомих, які цікавилися мілітаризмом. База контактів була, і коли ми сказали, що будемо робити табір: в наметах, з навчаннями з самозахисту, було дуже легко зібрати людей. Це перший захід, який я організовував, і він був доволі вдалий. З часом я став керівником сокальського міського осередку "Сокіл", потім ‒ районного, а після Революції Гідності очолив обласний осередок.

У той час організація почала сильно змінюватися. На Сокальщині ми тісно співпрацювали зі свободівцями, проводили багато спільних політичних акцій. Тому у Львові як очільник обласного "Соколу" я вже не міг працювати по-іншому: мене цікавили не лише табори, а й марші, громадські акції прямої дії. Я хотів, щоб організація жила і діяла протягом року, а не лише влітку. Через війну змінилися і самі табори, формат вишколів став зовсім інший. З'явився суворий мілітаризм, на навчання почали привозити власну зареєстровану зброю та з ММГ, з якої хлопці вчилися стріляти. Раніше такого не було. У 2014‒2016 роках така військова спрямованість була дуже потрібна, адже багато хлопців, які приїжджали в наші табори, потім їхали воювати на схід. Тому ми зосереджувались на медицині та військовій тактиці. Але зараз в Україні є багато вишколених хлопців. Якщо раніше в армії нічого не вчили і на одному сокільському вишколі можна було здобути більше досвіду, ніж в армії за рік, то зараз в Україні є дужа багато військових навчальних центрів, де готують професіоналів і дають дуже серйозну військову підготовку. Тому будемо дещо змінювати формат вишколів, поєднувати мілітаризм і табірництво. Вважаю, що сьогодні молодь треба готувати комплексно, що навчання військової тактики мають бути лише одним зі складників наших таборів і загалом патріотичного виховання.

‒ Які основні завдання організації?

‒ Насамперед маємо розуміти, що "Сокіл" ‒ одна з найдавніших організацій такого типу в Україні ‒ її заснували 124 роки тому з метою виховати спортивну молодь, яка могла б захищати Україну. Звідтоді наша ідея незмінна. Чому ми щороку проводимо марш правих традицій (вперше він відбувся у Львова, торік ‒ уже в Тернополі, цього року ‒ в Одесі)? Тому що дотримуємося тих традицій, відколи існує "Сокіл". Та мета, яку поставили наші прадіди, герої, які пішли воювати в лавах січових стрільців, досі актуальна. Дуже багато нинішніх сокільців після підготовки поїхали воювати на схід. Тому захист батьківщини ‒ першочергове завдання. Крім того, ми прагнемо розбудувати сильну і незалежну Україну. Бо люди, які пішли воювати, хочуть, щоб у нашій країні щось змінювалося, щоб уже їхнім дітям не довелося робити те саме. Але для того, щоб була сильна країна, покоління, яке підростає, має бути готове до будь-яких випробувань. Повірте, якби в нас діяла державна програма, спрямована на виховання молоді в патріотичному дусі, то на нас би ніхто не напав і наші сусіди навіть не намагалися б принижувати нашу гідність.

‒ Кажеш, що за останні роки через військові реалії змінилися й підходи до літніх таборів. А як ці події вплинули на саму молодь?

‒ Сучасна молодь стала вимогливіша. Якщо в 2014‒2015 роках досить було організувати вишколи і показати макети автомата, провести показ фільмів, кудись разом поїхати, то зараз цього замало. І це, зрештою, дуже добре, бо піднялася планка. Молодь хоче, щоб організація була фінансово забезпечена. В слабкій організації, що не має чіткої структури, не бачать перспектив. Насамперед треба дуже правильно вести інформаційну політику в соцмережах, молоді має подобатись твоя група, треба постійно пропонувати щось цікаве. Зараз ми працюємо у цьому напрямку, скоро плануємо відкрити офіс "Соколу" у Львові. Це має бути комплекс, де будемо проводити лекції, де відбуватимуться покази фільмів, куди можна прийти, пограти настільні ігри чи просто поспілкуватися. Також хочемо створити календар подій і занять на цілий рік, щоб людина, яка прийшла в організацію, розуміла, за що буде жертвувати своїм часом. Це складно, але сподіваюсь, що зусилля виправдає майбутній результат.

‒ Нещодавно сокільці разом з іншими націоналістичними організаціями блокували концерт Ірини Білик у Львові…

‒ Ще до підписання Національного маніфесту Львівський обласний осередок "Соколу" співпрацював з місцевими націоналістами. У 2015 році, коли був марш на підтримку політв'язнів, ми всі зібралися за одним столом і почали планувати спільні акції щодо підтримки політв'язнів, потім почали проводили спільні збори керівників організації, а тепер майже всі акції на Львівщині плануємо разом. У рамках цієї співпраці ми ставили перед собою багато цілей. Але усвідомлюючи, що до всього водночас не візьмемося, вирішили обрати конкретні напрямки. Один з таких напрямків виокремився, коли частина українських виконавців виступила проти мовних квот в радіоефірі. Адже після таких заяв ті співаки мали намір проводити концерти у Львові. Першим був гурт "Не ангели", а вони, як ми з'ясували, виступали в Росії. Тобто фактично вели підривну діяльність в Україні, бо, заробляючи гроші в еРеФії, нівелювали саме явище війни з агресором. Ми на годину заблокували їхній концерт і заявили, що наступного разу нікого не пустимо. Після того ми добре попрацювали, склали списки таких виконавців, написали листи, які підписали багато організацій зі Львова, і занесли їх в усі державні і приватні концертні зали, які могли приймати такі виступи. Попередили: якщо ці люди захочуть виступати у Львові, ми не дамо. Але з цієї ситуації треба було знайти вихід, і ми запропонували логічний варіант: виконавці, які підписалися проти мовних квот або які виступали в Росії чи Криму, мали вибачитися перед українцями і визнати Росію агресором, а Крим ‒ окупованою територією. Ті виконавці, які цього не зробили, не мали концертів у Львові. Таких випадків було багато, про це мало хто знає, бо ті концерти просто заздалегідь скасовували.

…Ірина Білик так само виступала в Росії під час війни: їздила на ювілеї Філіпа Кіркорова, Мойсєєва, співала в кремлівському палаці. Щоб виправдати співачку, нам розказували, що вона допомагає дітям військових, тобто прикривалися такими речами, якими багато хто зловживає. Та попри це, вона не хотіла визнати Росію агресором. Чому? Думаю, однією з причин була її зверхність. Бо ж вона ‒ зірка, а тут групка незрозумілих людей вказує їй, що робити. Та насправді за групкою цих людей стоїть велика частина львів'ян, молодь, яка хоче змін і бореться з російською пропагандою. Ми сказали своє "фе", дали зрозуміти, що не будемо терпіти цього у Львові, і Білик таки виконала вимоги львів'ян, тих людей, яких дістала кремлівська пропаганда, частиною якої є ті артисти, що їздять виступати в час війни до Московії. Згодом, сподіваюсь, почнемо боротися з цим явищем по цілій Україні, адже осередки маємо в кожній області.

‒ Богдане, Ти воював у "Карпатській Січі". Чи знадобився Тобі цей досвід як керівнику "Сокола"?

‒ На війну я планував іти одразу після Майдану, але порадившись з побратимами, мусив залишитися і далі керувати сокільським осередком. Ми активно допомагали війську, організовували різні заходи, на яких збирали кошти для військових, возили їм спорядження і все необхідне. Але бажання поїхати на схід не зникло, тому я вирішив поїхати на добрий військовий вишкіл. Домовився про навчання у 54-му розвідбаті в Новоград-Волинському. Мав місяць тренуватися, потім на тиждень-два поїхати додому, а тоді ‒ на війну. Але в останній момент мені відмовили. Сказали, що зараз немає місць на полігоні і попросили почекати два тижні. Та коли ти вже настроєний на війну, то зробиш усе, аби туди потрапити. Я знав, що нещодавно свободівці сформували добровольчий підрозділ "Карпатська Січ", і вирішив разом з другом їхати до них в Курахове. Пам'ятаю, як першого ж дня по прибутті до нас зайшов "Кум" ‒ Олег Куцин, якого я знав ще з Майдану, і сказав, що треба замінити наших хлопців, які вже тиждень сидять в Пісках. Ми погодились і вже зранку поїхали на передову. Якщо відверто, це було несподівано. Бо ми думали, що хоча б тиждень побудемо на базі, адаптуємося, дістанемо мінімальну підготовку… Довелося вчитися стріляти вже на бойових позиціях.

Насправді ще на першому тижні перебування в Пісках мені знадобився досвід з таборів "Соколу". Нам треба було перейти через двори в сірій зоні (це нейтральна територія, яку ніхто не контролює). Хлопці підійшли до хвіртки, але не могли її відкрити. Тоді я побачив, що сітка на паркані зовсім ржава і вирішив просто порвати її. Я розігнався, щоб вдарити ногою. В останню мить наш побратим помітив розтяжку і крикнув: "Граната!". Я вже встиг вдарити, але блискавично згадав, що маю робити. На одному з вишколів "Соколу" у нас була лекція "Що робити, якщо зачепив розтяжку?". Нам розповідали, що коли кільце зірвано, не можна далеко бігти, бо часу мало (2, 5 секунди). Треба відбігти два кроки і лягти на землю. У нас було лише кілька тренувань, але я згадав про них у відповідну хвилину. Це врятувало мені життя, бо осколки потрапили в ногу, а якби я ліг в неправильній позі, могли б потрапити в пах й зачепити артерію.

А щодо військового досвіду, то я б сказав, що люди, повернувшись з війни, мають одну перевагу. Ми, сокільці, розуміємо, що своїми діями часто переходимо дорогу людям, які себе вважають великим цабе. Навіть ті самі організатори концертів ‒ це багаті впливові люди. Зрештою, розуміємо, скільки тут, у Львові, є агентів ФСБ. Але після війни страх перед такими небезпеками взагалі зникає. Ми не раз говорили різним людям, які приїжджали нас залякувати: хлопці, половина людей, які стоять за нашими спинами, були в таких місцях, які вам навіть не снилися. Тому такі розмови відбуваються дуже просто і швидко. До того ж ми знаємо, що робимо правильно, вирішуємо ідейні, а не шкурні питання. Це додає впевненості. Тобто якщо військовий досвід скерувати в правильне русло, він допомагає. З одного боку, є розуміння, що ти не безсмертний, а з другого, свідомі хлопці звідти повертаються вже зовсім іншими, їх не так просто залякати…

Леся Басараб. Газета ВО "Свобода"