ВО "Свобода"

ENG

12 січня
Історик Михайло Галущак: Повага інших націй починається з самоповаги
Історик Михайло Галущак: Повага інших націй починається з самоповаги

Думка історика про відносини України з її сусідами, війну та імідж, який потрібно захищати.

Зайве говорити, що 2017-ий видався складним роком для держави. Особливо це було помітно в контексті міжнародних відносин. Попри те, що Україна отримала довгоочікуваний "безвіз", деякі країни-сусіди, схоже, цьому не вельми раді, от і поводяться або відверто вороже та агресивно, або ж демонструють політичну апатію. Що одні, що другі керуються тільки власними інте­ресами, які, очевидно, не передбачають сильної конкурентоздатної України.

Аби проаналізувати ситуацію та зробити власний прогноз на новий 2018 рік, редакція часопису "Свободи" поспілкувалася з журналістом, істориком, учасником московсько-української війни Михайлом ГАЛУЩАКОМ. Запитували про агресію країн-сусідів, "спадщину" Революції Гідності та історію, яка мала б українців чогось уже навчити. Що з цього вийшло ‒ читайте далі.

‒ Михайле, поділися міркуваннями, чому останнім часом наші сусіди, зокрема Польща, Угорщина, поводяться так агресивно і навіть вороже?.. Звідки претензії?

‒ Свого часу про це цікаво розмірковував американський політолог Самуель Гантінґтон (директор Інституту стратегічних досліджень у Гарвардському університеті, автор теорії про зіткнення цивілізацій в сучасну епоху, ‒ ред.). Він стверджував, що всі майбутні міжнародні конфлікти відбуватимуться виключно на зіткненні цивілізацій. У цьому контексті він розглядав Україну як один із таких фронтирів. Мав рацію, утім в дечому таки помилився… Гантінґтон вважав, що зіткнення відбудеться по лінії річки Збруч, ми ж бачимо, що протистояння почалося і триває сьогодні на Донбасі.

До чого це я?.. Якщо ближче до суті питання, то аналізуючи Першу та Другу світові війни, бачимо, що це були сутички не так між цивілізаціями, як всередині цивілізації. Тодішні прагнення народів, їхні настрої та претензії нікуди не поділися. Якщо раніше націоналістичні рухи мовби перебували у якійсь шухлядці, то зараз вони знову повертаються на світову арену. Однак тут потрібно провести своєрідну демаркаційну межу, оскільки деяким державам, як-от Україні, притаманний захисний націоналізм, а деяким, зокрема й Польщі, ‒ націоналізм імперського типу. І в теперішній політиці наших сусідів нема нічого нового, просто ми про це забули. У тому й біда…

‒ Виходить, поляки тези Гантін­ґтона не чули, інакше не послаб­лювали б Україну, яка сьогодні є щитом європейського Заходу від навали азійської Московії?

‒ Не думаю, що вони мислять категоріями цивілізацій. Найімовірніше, що полякам ідеться тільки про власний геополітичний процес. Раніше багато говорили, яким класним може бути Балто-Чорноморський союз. Говорили, бо сподівалися, що Україна стане основним гравцем у такому об'єднанні. Але зараз спостерігаємо загрозливу зміну координат ‒ Балто-Чорноморський союз активно використовує і реалізує Польща, яка мріє втілити тезу Пілсудського про велику Польську державу "від моря до моря". І хоч країни НАТО, зокрема США, не дають полякам зреалізувати цей геополітичний проект у реальному територіальному вимірі, вони таки намагаються нав'язати своє верховенство у вимірі культурному. Їм конче хочеться втулити своїм сусідам власне бачення історії, власну суто польську хвилю культурних частот. Зрозуміло, що якщо ми й далі гратимемо з ними у піддавки, то це для нас завершиться програшем. Як аргумент ‒ новочасна ситуація на сході, яку добре окреслила доктор філологічних наук Ірина Фаріон. Війна, каже вона, прийшла туди, де не було української мови та культури. І має рацію.

Додам, що для Польщі це нічого нового ‒ активізуватися проти України, коли та воює з Московією. Згадаймо події сторічної давнини… Тоді українці також протистояли москалям, а в цей час поляки пішли на нас в атаку на західному фронті. А ще ж був Андрусівський мир, згідно з умовами якого поляки і москалі поділили Україну. Якось мені до рук потрапили спогади очільника Польської держави Ігнація Яна Падеревського, який писав, що ділити Україну з Росією ‒ це "цілком припустимий крок".

Все зводиться до того, що сьогодні дуже важко і небезпечно вибудовувати якісь союзні блоки зі сусідами. Аби було наочніше, наведу простий приклад з побутового життя. Кожен, хто має город, знає, що сусід постійно намагається підорати твою межу. Так і в міжнародній політиці. Набагато безпечніше та вигідніше налагоджувати союзи з сусідом твого сусіда. Це стосується не лише Польщі, але й РФ. У цій боротьбі нам вигідніше шукати шляхи виходу на очільників кавказьких країн, або тієї ж таки Японії. Про це дуже цікаво, якщо не помиляюся, говорив Стецько. Він був один із тих українських політичних діячів, які вбачали суттєві перспективи у відновлені осі дружніх відносин "з варяг у греки". Йдеться про створення союзного блоку не за горизонтальним принципом, а за вертикальним, оскільки з цими країнами (починаючи від скандинавів і закінчуючи Туреччиною) у нас ніколи не було якихось серйозних довготривалих суперечок.

‒ Якщо вже ставити питання руба, то чи увійде Україна в Європейський союз зі своїми Бандерою та Шухевичем?

‒ Відповім запитанням на запитання: який вигляд матиме оця Європа, коли ми будемо готові до неї ввійти? Чи такою, як сьогодні, чи кардинально відрізнятиметься? Це важливий нюанс.

Зрештою, той самий Бандера навчав, що не варто усі свої надії покладати на захід. Ми повинні не ходити і випрошувати допомогу, а навпаки, активно створювати таку ситуацію, щоб по допомогу зверталися до нас. Наївно думати, що за нас воюватимуть інші. Усі світові домовленості випливають з національного егоїзму. Якщо Європі буде невигідно підтримувати Україну, вона цього й не робитиме. Колодзінський доречно зауважував: "Очільники ЗУНР більше вірили Антанті, ніж у сили власної армії". Це неприпустимо у час війни, утім маємо сьогодні схожу ситуацію ‒ Україна занадто пізно розпочала мобілізацію, бо до останнього чекала і вірила, що за нас заступляться країни, які гарантували нам безпеку згідно з Будапештським меморандумом. Українська нація з покоління у покоління тільки страждає від надмірної віри в чужу допомогу. Найперше треба завжди покладатися на власні сили.

‒ Чому історія нас нічого не вчить, а українські "очільники" й далі сподіваються на чужу поміч?

‒ Частково тому, що мало українців добре знають свою історію. Але це тільки одна з причин. Найгірше, що ті, які пам'ятають уроки історії, не роблять із них потрібних висновків. Вони вважають, що світ змінився, став іншим. Ми всі підходимо до усвідомлення того факту, що війни не потрібні. Утім насправді завжди знайдуться люди, яким буде недостатньо тих самих матеріальних благ і які живуть своїми великими ідеями. У цьому одна з проблем Західного світу, який вирішив, що для національної гармонії достатньо усе меркантилізувати.

…Та в дійсності ідеалістичний спосіб життя завжди захищає краще, ніж матеріалістський. "Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, ‒ казав Бандера, ‒ він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб". Думаю, українцям зараз жилось би краще, якби вони думали менше про свої кишені і більше про розбудову сильної, дружньої, справді вільної нації.

‒ Чи потрібно переймати методи країн-агресорів та використовувати їх проти них самих?

‒ Є така приказка: "До твердого лоба треба твердий кулак". Ми не повинні нічим і ні в чому поступатися, але водночас не маємо забувати, що повага інших націй починається з самоповаги. Це як у простій математиці: якщо шукати компромісу між крайністю і "золотою серединкою", то перевага завжди буде на боці тих, які вибрали радикальнішу позицію. Намагаючись бути поміркованими, ми завжди програватимемо полякам, угорцям чи тим самим москалям на дипломатичному полі. Найкраще вживати сумірних заходів. Тільки так ми змусимо наших сусідів з нами рахуватися.

‒ На Твою думку, чи достатньо чинна влада робить для захисту нашої історичної пам'яті?

‒ Переконаний, що робить дуже мало. У цьому, власне, криється велика небезпека. Історія народу ‒ частина міжнародного іміджу, а наша влада про нього не дбає, хоча саме його потрібно захищати всіма силами. От, наприклад, поляки докоряють нам перепоховання бійців дивізії "Галичина", називаючи їх ледь не "есесівцями", однак канадська Комісія Дешена, яка розслідувала злочини під час Другої світової, ще у 1986 р. довела, що бійці "Галичини" не вчиняли воєнних злочинів.

Все зводиться до того, що минуле багато в чому визначає наше сьогодення. Образ минувшини ходить за нами. Якщо наша держава продасть свою історію за якісь там економічні вигоди, то надалі на міжнародній арені на нас ніхто і зважати не буде. Просто не захочуть… До того ж якщо ми не дамо адекватної відповіді полякам з їхньою "волинською різнею", то цілком ймовірно, що в майбутньому це обернеться для нас конкретними санкціями, а політики, які мають якісь інші погляди на ці історичні події, будуть ізольовані.

Сьогодні поляки дискредитують тих, хто воював за Україну. Дозволяючи їм це робити, ми тим самим дискредитуємо тих, що сьогодні воюють на сході. Не захистити УПА ‒ це те саме, що не захистити тих, хто сьогодні захищає Україну. Рано чи пізно, але ці вояки запитають у себе: "Для чого я воюю на Донбасі? За цю державу, об яку витирають ноги, і цих людей, які дозволяють таке робити? Можливо, щось схоже чекає і на мене?". Людей, які віддали і віддають життя за Україну, потрібно шанувати, а пам'ять про них всіляко берегти, бо як відомо, герої породжують героїв.

‒ Михайле, Ти також воював на сході у складі батальйону ОП "Січ". Тебе не обурює така щораз більша байдужість наших співвітчизників до війни?

‒ У кожної людини є свої цінності і кожен мислить у міру своєї розсудливості. Погляньте, як водії маршруток "охоче" перевозять учасників війни на Донбасі. Ось вам приклад громадянської позиції та розсудливості, коли боєць показує своє посвідчення, а водій каже засунути його у всім відоме місце. Суть у тому, що для шофера ціна проїзду ‒ 5 гривень, а для вояка ‒ недоспані ночі, вбиті друзі, рани, болото, холод, спека, довга розлука з коханими та рідними… У кожного свої цінності.

Проте це не потрібно пускати на самоплин. Байдуже і фривольне ставлення до бійців та війни мусимо всіляко припиняти. Держава повинна наділяти пільгами своїх воїнів, як це було, знаємо, у старожитньому Римі чи інших народів старовини. Це нормальна і популярна політична практика, яка дійшла до нас з глибини віків й уже не раз довела свою доцільність.

‒ Може, річ у тому, що люди втомилися від війни, якій не видно кінця-краю…

‒ Стосовно цього є багато думок та версій. Думаю, якби наша влада долучилась до цієї боротьби одразу, то, мабуть, нам таки вдалося б швидше вибити москалів зі своєї землі. З часом це стає все важче… Зрештою, вкотре переконуюся, що в цьому питанні все залежить від точки зору. Є погляд на війну зі свого окопу, коли бачиш фронт на два-три кілометри вперед, коли вдається прорвати якусь ворожу позицію і тоді починає здаватися, що можна зробити аналогічний ривок ледь не до самого Сахаліну. А є ще генеральський погляд на війну. І хоча це звання в нас уже давно спаплюжено та дискредитовано, утім армією повинні командувати саме генерали. Війна ‒ це сотні ліній фронту. На одній ділянці ти можеш прорватися, а вже на іншій ворог може зайти до тебе з тилу… Тому відповідати, чому конфлікт затягується, повинні саме генерали, у яких для цього є всі потрібні дані, а не прості солдати…

Ігор Хрипливий, часопис ВО "Свобода"