ВО "Свобода"

ENG

Владислав Алексейчук
Владислав Алексейчук

Боєць "Легіону Свободи". Молодший сержант. Розвідник 81-ї аеромобільної бригади. Прихильник ВО "Свобода", родом з Черкащини. Загинув під час боїв за донецький аеропорт у січні 2015 року. Йому було 38 років.

Спогади про нього настільки яскраві, що здається, ніби йдеться про юнака, а не 37-річного чоловіка. Він гуртував навколо себе молодь, був для них тренером та взірцем. Не мав шкідливих звичок. Писав вірші. Заснував мистецький проект "Підвал Шекспіра". Творча спільнота стала майданчиком для знайомства молоді з неформальним, некомерційним мистецтвом, простором для творчого обміну та натхнення. Був політично активним громадянином. Уболівав за визволення сім'ї Павліченків із неволі. Був учасником Революції гідності та боїв на Грушевського.

Коли в Умані виник футбольний клуб "Уманьферммаш", довго на вболівальників чекати не довелося. Влад став одним зі співзасновників фан-руху. Разом з тим функціонував і рух "Стріт воркаут Умань". 2011 року в районі "Уманчанка" зʼявився і "Підвал Шекспіра".

"Влад започаткував абсолютно незалежний, неформатний і зразково андеґраундний (бо реально в підземеллі містився) молодіжний центр "Підвал Шекспіра" та завжди захищав уманських неформалів у найгірші для них часи (ще коли їх били лише за довге волосся). Там відбувалися численні акції, концерти, виставки, творчі вечори, в яких брали участь невідомі поетами, музиканти й художники. Для них "Підвал Шекспіра" часто ставав прихистком і єдиним майданчиком для самовираження", - розповідає Юрко Ботнар, що брав участь у починаннях Влада.

"Він завжди говорив, що треба відривати молодь від соцмереж. Ми закидали туди рекламу. Так ми "вирвали" в реальність із сотню уманців. Тепер діяльність цих рухів призупинено - треба захищати країну. Однак коли я демобілізуюся, запустимо все знову", - розповідає вихованець Владислава Тарас, що нині служить у ЗСУ.

Влад жив у приватному секторі, де зміг спорудити спортзал. Там проводив тренування. "Він з дитинства займався боксом і поширював свої вміння та знання далі. Був тренером і допоміг розвинутися навіть тим, хто почувався фізично слабким", - розповідає Тарас. Хлопець стверджує: Влад ніколи не жалівся, у війську був готовий до небезпек і знав, куди йде. "Молоді, дивлячись на вік Влада, було соромно сидіти вдома й деградувати. Він своїм прикладом показував, що в людині має жити здоровий дух".

"Він мав дуже гостре відчуття справедливості, не допускав пристосуванства й нещирості. Шукав навколо небайдужих, бо сам був взірцем небайдужості. Я пам'ятатиму Влада як активного і свідомого громадянина, що закликав молодь розвиватися й організовував цей розвиток. Він допомагав і вуличному правому рухові, доки той існував в Умані, потім Влад уже тісно працював із "Соколом", був прихильником "Свободи", відвідував та співорганізовував заходи. Для нас усіх Влад був ніби старший брат, він і справді був на десяток (а за декого і на два) старший за нас. Був українським революційним соціал-націоналістом. Любив спілкування, любив говорити з друзями, любив, коли його не забувають. І він заслуговує на пам'ять. Пам'ятайте його. І будьте такими, як він би хотів. Пам'ятайте його гасло: "Помремо, але на коліна не станемо!" - каже його побратим Юрій Ботнар.

21 серпня 2014 року Владислава було мобілізовано до 81 аеромобільної бригади на посаду розвідника. Він ніколи не нарікав на побут у розмовах, був бадьорим та завжди мав чим зайнятися. У листопаді підрозділ вирушив з полігону на Донбас. У грудні 90 батальйон зайняв аеропорт, замінивши бійців 79-ї бригади.

Влад зник у той самий день, що й інший свободівець Анатолій Чупилка, що воював у складі 81-ї бригади.

Лише восени 2015-го загибель Владислава була підтверджена ДНК-експертизою.

Героя поховано 27 жовтня 2015 року у рідній Умані на кладовищі "Софіївська Слобідка".

Посмертно його було нагороджений орденом "За мужність" III ступеня та нагрудним знаком "За оборону Донецького аеропорту".

Докладніше про вояка - у статті svoboda.org.ua